Популярное Новое

13 грудня святого Андрія Первозваного - Історія, традиції, звичаї, прикмети

12 декабря 2016 Просмотры 47
Реклама

13 грудня Православна Церква вшановує святого Андрія Первозваного, одного з 12 найближчих апостолів Христових. Він з’єднав своїми стопами Святу Землю та Київські пагорби, ще в далекому І столітті принісши сюди світло Євангелія та благословення Спасителя.

13 грудня не забудьте привітати з Днем Ангела усіх християн, які носять ім’я Андрій.

Святитель Іларіон, митрополит Київський, у своєму слові «Про закон і благодать» зауважував, що кожен народ має своїх просвітителів. І якщо Рим прославляє Петра і Павла; Ефес і Патмос – Іоанна Богослова; Індія – Фому, а Єгипет – Марка; то Київські землі, за словами Нестора Літописця, були благословенні проповіддю першого з апостолів, Андрія Первозваного.

***

Бути першим завжди важко. Для цього потрібна мужність – саме таке значення має ім’я Андрій, і саме так звали простого галілейського рибалку, якому судилося стати першим апостолом Христовим.

Понад усе в житті він шукав Бога. Тому, коли почув проповідь Іоанна Предтечі, пішов спочатку за ним і став його послідовником. Але одного дня на Йордан прийшов Іісус, побачивши Якого, Іоанн промовив: «Ось – Агнець Божий». Так Андрій зустрів Месію, на Якого чекав усім серцем.

Андрій привів до Господа свого молодшого брата Симона, якого пізніше Спаситель назве «Петром» — або «Камінь» — за твердість віри. А коли Господь запропонував іти за Ним, Андрій з повною рішучістю полишив рибальське приладдя і разом з братом вже ніколи не відходив від Спасителя, ставши свідком найважливіших подій Його земної проповіді, Хресної Жертви та Воскресіння з мертвих.

Після сходження Святого Духа апостоли розійшлися на проповідь. Шлях Петра скінчився в Римі. А шлях Андрія проліг на Схід.

Відразу кілька авторитетних істориків Церкви, починаючи від IV століття, свідчать, що згідно з жеребом, Андрію випала проповідь у країнах Причорномор’я і Скіфії – саме так у першому столітті нашої ери називалися землі, де зараз живуть українці.

Отже, за переданням, пройшовши гирло Дунаю та узбережжя Чорного моря, Андрій з учнями дійшов по Дніпру до того місця, де тепер височіє славетний Київ. Роздивившись навколо, натхненний Духом Святим, Андрій промовив: «На цих горах засяє Божа Благодать, буде велике місто та Бог влаштує тут багато храмів». Апостол піднявся на ці гори, поблагословив їх та поставив великий Хрест. Саме на цьому місці, за переказами, височіє нині Андріївська церква.

На своєму шляху Андрій зазнав чимало переслідувань від язичників. Проте проповідь його була щирою й успішною. Вона супроводжувалась масовим наверненням та численними дивами, серед яких – зцілення і навіть воскрешення померлих. І скрізь, де Андрій проходив, він засновував нові християнські спільноти та поставляв священників і єпископів.

Останньою точкою його місіонерської подорожі стало грецьке місто Патри, в якому святий прийняв мучеництво. Дивовижно, але Андрія спіткала схожа з Петром смерть — через розп’яття на хресті. Але форма хреста, на якому було розіп’ято святого Андрія Первозваного, відрізнялася від звичайного і нагадувала римську літеру Х. Згодом такий хрест увійшов до багатьох гербів та прапорів саме як «Андріївський».

***

Апостол Андрей Первозванный

Юрій Нагулко. Апостол Андрій Первозваний

Вшановуючи першого, хто отримав високе звання Апостола Христового, та вітаючи іменинників, спробуймо успадкувати головні чесноти святого Андрія Первозваного: невичерпний запас любові до ближніх, духовну мужність та величезне бажання зустріти у своєму житті Бога.

А ще – будьмо разом з Андрієм хоч трохи апостолами, проповідуючи усім навколо Христа – і не лише словом, а й, перед усім, достойним життям та відповідними справами. І не забуваймо кожного дня наповнювати цей світ – добром.

Христос посеред нас! І є, і буде!

13 грудня – Ворожіння та вечорниці на Андрія

Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.

Хоч Андрій Первозванний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання “калити”.

В народі ще це свято називають Калита. Воно вважається парубочим святом, оскільки у Андріївську ніч парубкам дозволено бешкетувати і робити різні збитки, а дівчата цієї ночі можуть дізнатись свою долю. Вже кілька днів до того, себто 7 грудня, у свято покровительки дівчат Катерини, починаються молодіжні обряди. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата шукають собі пару для майбутнього подружнього життя.

За традиціями наших предків, дівчата та хлопці сходилися до однієї хати ввечері 12-го грудня. Жартували, оповідали цікаві історії та грали в різні ігри, а в ніч з 12-го на 13-е грудня ворожили…

Колись вечорниці були дуже поширені. На них молодь ближче знайомилася і пару собі вибирала. Було так заведено, що кожне село і навіть вулиця мала „свою” хату для вечорниць. Цікаво й те, що на ті самі вечорниці рідним братам і сестрам не дозволялось ходити – була повага до старших: молодші слухалися своїх старших братів чи сестер. Як тільки звечоріло, дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав: сир, масло, яйця, борошно, фрук­ти. Хлопці приносили наливку і цукерки. Господиня ще за дня варила ком­пот із сушених фруктів і картоплю на вареники. Дівчата приходили заздалегідь, щоб допомогти господині приготувати святкову вечерю.

Після заходу сонця надходили парубки, розсідалися по світлиці і тоді розпочиналося дійство.Починалося все із цікавих історій, які переказували хлопці, поки деякі дівчата з господинею на­кривали святковий стіл. Найдивовижніші оповідки розповідали старші парубки, вставляючи поміж тим всілякі жарти, щоб наймолодші дівчата не заспали, адже треба було 12-ї години ночі дочекатися, щоб наворожити собі свою доленьку… Хлопці і з дівчатами встигали порозважатися і їм збитки зробити для годиться.

КАЛИТА

Ця весела гра є основною на Андріївський вечір. Калита – це великий корж із білого борошна, який печуть усі дівчата разом, адже кожна має взяти участь у готуванні калити. Тож місять тісто всі за чергою, від найстаршої дівчини до маймолодшого дівчати.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють коржа сухими вишнями чи родзинками. Печуть в печі “на сухар” – щоб важко було вкусити. Посередині дірка, куди протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати її зубами, тільки коли добряче підстрибне. До того ж, один кінець нитки довший, аби можна було смикнути за нього – тоді калита підстрибне угору.

Біля калити стає вартовий – “Пан Калетинський”: це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він запрошує “пана Коцюбинського” кусати калиту. Останнім може бути кожен учасник гри. “Пан Коцюбинський” бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде кусати калиту. Завдання Калетинського – розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити. А витримавши навіть жарти, дарма підскакуєш, бо Калетинський одразу смикає за нитку.

ПАРУБОЦЬКІ ЗБИТКИ

У цей вечір, що б хлопці не зробили, то їм все прощали, бо така традиція існує, що на Андрія кожен хлопець „пустує”. Чого тільки хлопці не вигадували, щоб дівчатам збитки зробити: біля хати ниткою снують вулицю, по якій з вечорниць дівчата додому повертаються; ставлять опудала (середину гарбуза вичищають, „очі” й „рот” прорізують і в гарбуз свічку засвічену вставляють). Знімають ворота, залишаючи неподалік, щоб бать­ки швидко вранці знайшли, адже дівчата пізно повертаються додому і пізно прокидаються. Навіть шибки у вікнах малювали або папером вікна затуляли, – і це було найсмішніше. В хаті темно, всі сплять, бо думають, що ще ніч…

ЯК ДІВЧАТА ВОРОЖИЛИ

1. Брали перстеньгалузку міртиляльку й квітку паперову (квіти виготовляли самі дівчата осінньо-зимовими довгими вечорами із різнокольорового паперу та прикрашали ними ікони та портрети в кімнатах) – і кожну річ під окрему тарілочку клали. Найперше старшій дівчині долю вгадували. Всі за неї пережи­вали, бо хотіли знати, чи вийде скоро заміж, чи ще буде цей рік дівувати. Та дівчина, якій вгадували долю, не мала бачити, як дівчата будуть підкладати під тарілки вищезгадані речі. Як тільки їх розклали, то запрошували дівчину „тарілку” вибирати, щоб свою долю вгадати. Кожна дівчина вибирала лише одну тарілку. Момент вибору був дуже хвилюючим, адже кожна з них вірила: що вибере на свято Андрія, це її й чекає.

Якщо під тарілкою буде перстень – скоро заміж вийде; якщо – квіточка, то ще дівуватиме; якщо мірта, то незабаром її розлука з милим чекає, а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.

2. Дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме.

3. Вибігали дівчата на подвір’я, ставали біля плоту та рахували кілки, промовляючи: „Молодець, старець”. Останній кілок обов’язково оглядали. Якщо кілок тонень­кий і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то такий і хлопець буде; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою. Це найвеселіша ворожба. Дівчата одна з одної кепкували, жартували… Вірили – не вірили, а все ж трішки хвилювалися, бо всім хотілося заміж за молодого парубка.

4. Брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: молодець, удовець, буду дівувати, – і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати.

5. Від стінки п’ятеро дівчат одна перед одною наперед ставали і хто перед порогом стане, та перша вийде заміж, а дівчина за нею -другою буде справляти весілля; за другою – третя і т.д…

6. На аркушах паперу ім’я хлопців писали, потім перемішували їх, у шапку клали і собі „хлопця вибирали”.

7. Виходили дівчата одна за одною на подвір’я і примовляли:

       О Святий, добрий Андрію,
Я лишень на Тебе маю надію!
Дуже хочу знати,
Звідки нареченого маю виглядати?

Так промовляла тричі і чекала на гавкіт собаки. З якої сторони пес залає, то з цієї й буде її наречений.

8. Дівчат посилали по дрова. Вони брали по в’язанці, поверталися назад і тоді їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.

9. Також вірили, що можна на дзеркалі свою долю впізнати. Твер­дили, що дзеркало долю віщує, але не кожна дівчина ворожитиме, бо треба бути відважною, не боятися. У тій ворожбі дівчина має бути наодинці, щоб не було в кімнаті ні душі. Треба сісти перед дзеркалом, а з обох боків свічки засві­тити й такі слова говорити:

      Я тебе, дзеркало, питаю,
З ким я свою долю злучити маю?
З’єднати з Іванком прошу,
Бо його в серденьку ношу.

Тричі треба так казати. Тоді відвернутися від дзеркала та із заплющеними очима знову промовляти:

    Святий Андрію, допоможи,
    Судженого мого покажи!
    Ворожу на свій вінок,
    Прошу захисту від зірок! 

     Дай, Боже, шлюбу дочекати,
     Мене з Іванком звінчати.

Відтак зразу різко повернутися і на дзеркало подивитися, але не жахнутися. Адже в дзеркалі може не бути обличчя Івана, а незна­йомого пана. Коли за перший раз не вийде, то дівчина повто­рювала ті ж слова тричі, якщо ж нічого не виходило, то повторювала наступного року, – бо це означало, що її доля ще десь блукає.

10. Коли вже дівчата лягали спати, то так робили, щоб мати змогу в сні свого судженого оглядати: під ліжко ставили миску з водою, а зверху – дощечку (ніби кладку через річку) і так просити:

      О дай же, Боже, молодій мені,
Щоб приснився мій суджений вві сні.
І Тебе, Святий Андрію,
Я прошу, як умію:
Святий Андрію, допоможи,
Мене сьогодні не залиши!
Ой ти, місточок, та не хилися,
А ти, Іванку, мені приснися.
Перейди річку – биструю воду,
Й веди до шлюбу мене, молоду.

Перш ніж заснути, повторювали ці слова кілька разів.

11. Щоб знати, яку професію матиме суджений, дівчата ішли на город, розкопували землю, в пригорщі набирали, приносили до світлиці та пильно її розглядали. Якщо знаходили тріску, то майбутній чоловік буде теслею; якщо залізо чи цвях – буде ковалем, якщо скло – склярем. А якщо земля без домішок, то буде хліборобом. Ниточку чи стебло віднайдете, то суджений буде добрим сім’янином; коли пір’я, то буде вчений чоловік; якщо камінчик, то впевнено йтиме до мети; а коли знайдете вуглинку, то буде нещасливий шлюб.

12. Ворожать ще так: дівчина набирає насіння коноплі, виходить на подвір’я і так промовляє-співає:

      О Святий Андрію,
      Конопельку сію… 
      Добре заволочу,
      Бо заміж вийти хочу…

А як усе розсіє, то зразу насіннячко збирає, яке розсівала, в світлицю приносила і рахувала. Якщо буде парна кількість зернин, то скоро буде ця дівчина у парі жити.

13. Дівчата вибігають на вулицю, зупиняють першого зустрічного та питають у нього ім’я. Вірять, що таке ім’я буде у майбутнього чоловіка.

14. І досі дівчата на Андрія на підвіконні ставлять у воду гілочку вишні чи яблуні або гілочку бузкову чи черемхову. Коли розквітне до Різдва, то буде ця дівчина щаслива. Кладучи гілочку у воду і приказують:

      Святий Андрію,
      Маю на Тебе надію:
      Дай, щоб вишня зацвіла,
      А мою долю на поріг привела.

15. Дівчата дуже прагнули знати, якого будуть мати чоловіка: багатого чи бідного. Для того брали навманняполіно і його розглядали. Якщо поліно сукувате, то чоловік багатий буде, а якщо – гладеньке, то бідний посватає.

16. Також випікали коржики – “балабушки”. Кожна дівчина свій коржик якось позначала, щоб упізнати. Клали їх на стільчик, а в кімнату собаку впускали. Чий коржик собака з’їсть, ця дівчина швидше за подруг вийде заміж.

На Україні побутувало дуже багато найрізноманітніших ворожінь. Ми знаємо лише маленьку часточку ритуалів та обрядів “Андріївських вечорниць” наших предків. Проте і досі “Андріївські вечорниці” – це веселе і колоритне дійство, жарти і сміх, який охоплює не тільки молодь, а і старше покоління. Це збитки, жарти, пустощі, здебільшого хлопців, які дозволяються тільки в Андріївську ніч.

Источник news24

Реклама
Реклама